Тиха книжка, яка топить бібліотеки


Є «Моя найтихіша книжка» Галини Ткачук. По-муркотячому мила обкладинка, де маленьке дівча готується розказати свою таємну історію, тому не просто так робить знак «тсссс».

І все було б добре, якби таємниця дівчинки не зачепила бібліотеку. Ні-ні, не якусь там книгозбірню, яка скромно десь відпрацьовує свою присипану пилом днину, пхекає від нудотного споглядання за безлюдним приміщенням, де із засохлою сльозкою у зморшкуватому оці дивиться на недоторканий старезний книжковий фонд бібліотекарка зі своїм до біса гігантським стажем.

Оте дівча говорить про бібліотеку теперішню як неймовірно зацьковане стереотипами культурне явище. І це стосується, людоньки, нас усіх. Бібліотека сьогодення, на прикре спостереження дівчинки і її мами-книголюбки, це дуууже тихе місце. Ок, із цим я змирюся, бо в бібліотеці все ж має бути місцина, де спокійно й ніхто не горлопанить. Але ж не значить, що весь простір має втопитися у тиші й задубілій темряві! Так, дівчинка хизується, що там, у своєму книжковому типу диво-світі почуває себе, наче на безлюдному острові або у «кубельці ховрахів», де, о несподіванка, так само безлюдно. Іще дівчинка уявляє себе кицькою, яка тупцяє темрявою у цілковитому спокої. А малій й уявляти не довелося, бо в тій бібліотеці і так безпросвітно й вогко, блукає лише вітер, який встигає прослизнути крізь старезні вхідні двері. У книжці, до речі, вони саме такі.

І величезна вишня на торті. Хоча ні, це не вишня, а зсохлий чорнослив на верхівці цієї історії, – своїх гостей у бібліотеці зустрічає сивоволоса Галина Яківна в пухнастій кофті, круглих окулярах і стовідсотковою схожістю на «велику сіру кицьку».

Нє, кицьки не додають цій розповіді шарму й легкості. Мене прибито бетонною плитою на ім’я Галина Яківна. Дівчинка каже, що навіть у травні вона носить ту кофту.  І якби дівча надибало в неї обігрівач десь під столом, я б не здивувалася. Бо як можуть не відмерзнути кінцівки в бібліотеці, яка, найімовірніше, не опалюється.

І хоч у книзі це місце є простором затишку, тиші й таким собі прихистком хоча б для двох героїнь, мені все ж здається, що в сьогоднішніх реаліях така бібліотека опиниться не просто в зоні ризику вимирання. Клієнтоорієнтованість – на цьому згадана бібліотека в книжці саму себе й потопила. Найгірше, що за її виживання боротимуться лише оті двоє.

Книга торкає не лише нищівним поглядом на бібліотеку. Ще мені шкода татуся і двох інших дітей у цій історії. Менший брат плаче, старшенький любить слухати музику, що аж вуха репаються, а тато нервово миє посуд і доводить до сказу свою дружину. Коли вдома здіймається пилюка від шуму, дівчата швидко дають драпа з хати і йдуть до бібліотеки. От він – спосіб уберегти гармонію в родині. Рідні репетують – значить треба втікати від домашніх проблем до бібліотеки.  Причому свій похід дівчата приховують, бо нащо хлопцям знати про бібліотеку. Ще захочуть припертися туди й розворушити їхню тишу. Нє, та сатисфакція лише для обраних і тих, хто страждає найбільше. Чесно це?

Коротше, мій висновок простий. Ходіть до бібліотек усією родиною, нехай навіть хтось із вас до хрипу любить горлати. Друге – бібліотека любить тишу, але не перетворюється на склеп, де ледь пробирається окраєць сонця. Це давно вже притоптаний стереотип і нема чого ховатися у бібліотеці від світу білого. Вона навпаки для того, щоб ви не забилися остаточно у своїх самотності. І у більшості бібліотек вас уже точно зустрічне не одна людина, а ціла команда. Вони усміхатимуться і вже точно розмовлятимуть із вами.

Усе, піду поверну книжку на поличку. Приходьте, щоб погортати її. Пошук нових тригерів триває.

 

 

1

Автор публікації

Офлайн 1 тиждень

Julia Lysiuk

7
Коментарі: 0Публікації: 10Реєстрація: 08-09-2021
Поділитися постом

You may also like...

Залишити відповідь

Авторизація
*
*
Реєстрація
*
*
*
captcha
Генерація паролю